You are viewing Poems

Хіба ж є українством ми, панове
Хоч патріотом кожен з нас гуде
Та поруч із коронацією слова
Нечувана руйнація іде

Хто ранком вишиванку в люди носить
Тих увечорі я бачу на балу
Це в них народ собі про долю просить
Вогонь надій спаплюживши у золу

Нас розважають суржика пророки
Що просто з фіри скочили в екран
Дефолт свідомості. І невідомі строки
Загоєння таких абсурдних ран

Нас повчають мудрії варяги
Підносять суть у роззявлені роти
І з депутатськой брошкою стиляги
Вкрай театрально голосять: “Кати!”

Де ж Ваше все – щасливе, вольне, нове?
По кухнях вдрузк розбиті візаві
Та тільки от державності основи
Не виживуть у байдужій голові!

Не сумуй, я дуже прошу, не сумуй
Не римуй, свої печалі не римуй
Повернусь, і знаю я відчуєш ти
Як це – без самоти

Не ходи, сама за щастям, не ходи
Хай тебе, не зачепають холоди
Навесні, побачіть жайвір на бруньках
Літо в твоїх руках

Хочу я – аби кохання течія
Віднесла, від тебе, дівчінка моя
Ті сніги, що досі мерзли на душі
Зимам ти їх лиши

Не торкай, журбливі струни не торкай
Не гукай, ту зиму в спину не гукай
Для твоїх, сумних на дещицю очей
Маю, двоїх речей

Маю я, кохана дівчинка моя
Віру в те, що похрестила нас Земля
А в душі, де було місце для жалю
Нині – моє “люблю!”